Едуард Афонін,
доктор соціологічних наук,
професор кафедри державної політики
та управління політичними процесами
Національної академії державного управління
при Президентові України

Андрій Мартинов,
кандидат історичних наук,
старший науковий співробітник
Інституту історії України НАН України

Оскільки категорія соціальної структури є герменевтичною, то польський соціолог П. Штомпка, визначаючи це поняття, спочатку звертається до універсального змісту поняття структури, яку він розуміє як приховану мережу стійких регулярних зв’язків між елементами певної сфери дійсності, які суттєво впливають на розвиток її явищ. Далі, базуючись на цьому універсальному визначенні, П. Штомпка виокремлює чотири виміри – нормативний, ідеальний, інтеракційний та вимір інтересів, відповідно до яких описує чотири часткові процеси утворення соціальної структури. Зокрема: процес інституціоналізації нормативної структури вчений пов’язує з соціальними нормами, цінностями та інституціями, що виникають навколо соціально значущих функцій – творчої, виховної, виробничої, релігійної, політичної тощо; процес артикуляції ідеальної структури він представляє як процес появи і становлення стандартних переконань, поглядів, міфів, стереотипів; процес експансії інтеракційної структури пов’язується з розширенням мережі міжособистісних контактів і комунікацій; процес кристалізації структур інтересів – з виникненням нерівності між людьми в доступі до благ, влади, престижу [1, с. 4 - 6, 11].

На нашу думку, процеси утворення соціальної структури цілком можна розглядати як такі, що забезпечують соціальний порядок і сталий розвиток суспільства. Водночас дещо суперечливим і таким, що потребує певного уточнення, є традиційне уявлення про детермінанти процесу утворення соціальної структури, зокрема про так звані об’єктивні (соціальні – соціально-економічні чи соціально-статусні) фактори. На цю обставину звертає нашу увагу французький соціолог С. Московічі, підкреслюючи: „Численні несприятливі події, які вже відбулися і продовжують відбуватися в наших суспільствах, котрі постійно нас хвилюють, мають своїм джерелом деформоване бачення соціальних феноменів і ним обумовлених видів практик” [2, с. 15].

Основні ідеї С. Московічі, як зазначає академік РАН А. Брушлинський, полягають в тому, що: 1) психічне і соціальне неподільні, 2) психічне (вірування, пристрасті тощо) частіше, аніж це прийнято вважати, лежить в основі соціального (суспільних структур, продуктів, інститутів тощо) і тому 3) психологічне лежить в основі соціології [2, с. 7].

Проте цей висновок, за всієї його привабливості для психолога, навряд чи відповідав би дійсності в умовах індустріального суспільства, для якого справедливим залишається визначення К. Маркса: „Буття визначає свідомість” (або ж: об’єктивне, матеріальне чи соціальне спричиняє суб’єктивне, ідеальне чи психологічне). Визначений у такий спосіб порядок залежностей психічного від соціального повністю характеризує, на нашу думку, процес утворення соціальної структури індустріального й інших, що існували до нього, форм традиційного суспільства, для яких „соціально-класове” (за К. Марксом) в його інтернаціональному змісті уніфікує не тільки окрему людину, перетворюючи її на „пересічного” члена суспільства, а й спрощує саму суспільну структуру, фактично повертаючи процес структуроутворення у зворотному напрямі – до історично ранніх форм на кшталт: „вождь – член племені чи роду”, „патрицій – раб”, „феодал – селянин”, „капіталіст – пролетар”, „партійний керманич (генеральний секретар) – громадянин (homo sovieticus)”.

В умовах соціальної кризи за типом трансформації (в її сучасному чи таких історичних різновидах, як Велика депресія, Реформація тощо) виникає низка невідповідностей – між нормативним виміром та інтересами (аномія), між ідеальним виміром та інтересами („соціальна шизофренія”), між виміром нормативним та ідеальним (відмова в леґітимації), між виміром інтересів та нормативними цінностями (соціальна фрустрація), – які, на переконання П. Штомпки, руйнують сталу соціальну структуру індустріального суспільства [1, с. 9]. Подолання ж цих невідповідностей в ході складних, суперечливих та „нелінійних” за формою трансформаційних процесів фактично і є, на нашу думку, тією „метаморфозою”, що обумовлює кардинальну зміну структуроутворюючих факторів подальшого (постіндустріального) суспільного розвитку. Змінюється, так би мовити, порядок факторних залежностей, внаслідок чого „психічне” (суб’єктивне) стає детермінантою „соціального” (об’єктивного). Колективний суб’єкт „Ми”, який визначав соціальний порядок в індустріальному суспільстві, поступається в постіндустріальному суспільстві місцем на користь індивідуального суб’єкта „Я”. Окрема людина та її найближче (родинне) оточення стають панівними елементами соціальної структури постіндустріального суспільства. Цим, здається, тільки й можна пояснити радикальне зміщення пріоритетів і невпинне зміцнення довіри людини до себе та до своїх родичів в роки трансформації українського суспільства [3].

У зв’язку з викладеним вище для загальної характеристики соціальних процесів, станів і якостей розвитку (в тому числі й соціальної структури) суспільства як „системи зв’язків між соціальними суб’єктами, груповими та індивідуальними, які самовизначаються через відносини одне до одного” [2, с. 7], цілком релевантним, на нашу думку, є термін „соцієтальне” (спільність), що його вперше використав 1903 року А. Келлер для соціологічного аналізу організаційних аспектів життєдіяльності суспільства. Беручи ж до уваги зауваження С. Московічі стосовно детермінант сучасного (постіндустріального) суспільства, нам здається цілком виправданим також використання поняття „соцієтальна психіка”, тобто „психіка цілої спільноти, певного невипадкового людського угруповання, як, наприклад, суспільство, нація, етнос, сім’я чи соціальна організація” [4, с. 438].

У такому випадку соцієтальні характеристики (і їх кількісні показники), зокрема такі бінарні опозиції, як: екстраверсія/інтроверсія, раціональність/ірраціональність, емоційність/прагматичність, сенсорність/інтуїтивність, інтернальність/екстернальність, інтенціональність/екзекутивність становитимуть квінтесенцію методологічного підходу до аналізу трансформаційних процесів української соціальної дійсності.

Взаємна зворотність соцієтальних процесів забезпечує, з одного боку, відтворення соціальної структури (інтеграція), а з іншого – її зміну [5, с. 9]. Тому володіння інструментарієм визначення соцієтальних характеристик суспільства стає надзвичайно важливим для управлінців (політиків) в умовах розгортання трансформаційних процесів, пересичених так званими „нелінійними” флуктуаціями (або змінами тенденцій розвитку соціальних процесів).

Саме з цієї точки зору можна розглядати соціально-історичні тенденції, що розгорталися у 1930 - 1940-х роках в країнах панєвропейського ареалу та в 1980 - 1990-х роках на теренах колишнього СРСР і соціалістичної „співдружності”. Отже, спробуємо порівняти колишній фактично інволюційний (такий, що згортається) процес утворення соціальної структури індустріального суспільства з процесом утворення соціальної структури постіндустріального суспільства, що в нас нині тільки складається.

Насамперед нашу увагу привертає єдина для всіх республік і спрощена (якщо порівнювати з попередніми часами) соціальна структура, що фактично характеризувала саму сутність радянської історії. Багато дослідників слушно наголошують, що, нівелюючи певну нерівність матеріального добробуту, радянське суспільство мало не стільки структуру, скільки певний соціальний стан [6, с. 32]. Водночас спрощена соціальна структура, в якій переважав радянський середній клас (соціологи слушно звертають увагу на невідповідність реального рівня матеріального добробуту і соціокультурного розвитку цього прошарку можливостям якісного задоволення цих потреб в умовах кризового розвитку тогочасного соціального устрою), аж ніяк не забезпечувала тривалої соціальної стабільності чи саморегуляції суспільних процесів, як це декларували теоретики соціалізму. Час від часу ставалися стихійні прояви масового безладдя на промислових підприємствах (Темір-Тау, Новочеркаськ, Кривий Ріг та ін.), дисидентські рухи серед інтелігенції тощо.

Постсоціалістична трансформація, що розгортається нині як соціальний процес, має своїм наслідком, перш за все, ускладнення (багатовимірність) соціального простору. Та якщо спрощена соціальна структура забезпечувала сталий розвиток суспільства за умов посилення в ньому зворотних тенденцій (спрощення, згортання соціальної структури), то сталий розвиток постіндустріального суспільства забезпечуватиме еволюційна тенденція, внаслідок якої дедалі ускладнюватиметься його соціальна структура. Процеси ж інтеграції і дезінтеграції при цьому відбуваються постійно.

Період соціальної інтеграції пов’язаний з етапом сталого розвитку суспільства, гармонізацією взаємин між його різними групами, визначенням та органічним функціонуванням нормативних і соціокультурних регулятивних механізмів. Одним з емпіричних критеріїв визначення такого стану є сталість соцієтальних характеристик.

Навпаки, процес соціальної дезінтеграції, який визначає динамічний стан суспільства, супроводжується розпадом суспільного цілого на окремі частини, аномією, кризою спільних соціальних цінностей та інтересів, руйнацією механізмів соціального контролю. При цьому емпіричний аналіз соцієтальних характеристик засвідчує, що вони перебувають у стані флуктуації.

Взагалі для соціальної структури суспільства, яке перебуває в стані трансформації, характерні нестабільність, аморфність, брак сталих масових соціальних прошарків з усвідомленими інтересами, чіткою політико-ідеологічною орієнтацією, загальноприйнятими стандартами поведінки [7, с. 78]. Спробу описати ці соціальні параметри в контексті переходу порядку в хаос і навпаки дозволяє використання категорій соціальної синергетики.

Інший підхід запропонувала Т. Заславська, увівши поняття трансформаційної структури суспільства, котре, по суті, є проекцією його соціальної структури, що безпосередньо віддзеркалює момент єдності минулого і майбутнього [8, с. 4]

Трансформаційний період, як засвідчує досвід реформ в країнах Західної, Центральної та Південно-Східної Європи, має неоднакову тривалість. Соціально-історичний час перебування суспільства в процесі трансформації, на нашу думку, значною мірою залежить від нагромадженого ним соцієтально-структурного і соцієтально-функціонального досвіду, а простіше кажучи – „від історичного віку” суспільства. Нагромаджений соцієтальний досвід відтворюється від одного покоління до іншого, зазнаючи певних змін, спричинених процесами адаптації поколінь до нової соціальної реальності.

Об’єктивною основою такого суспільно-історичного розвитку постає діяльність людини. Впливаючи на психічний розвиток особистості, вона формує її психіку і водночас віддзеркалює форми цієї психіки таким чином, що в структурі соціальної діяльності, котра розвивається, почергово актуалізуються то комунікативний, то предметний її план. При цьому динаміка почергових змін провідних планів діяльності утворює своєрідні епохальні цикли, сукупність яких, власне, й складає цілісний соціальний простір людини – своєрідний „відбиток” суспільства. Кожен з епохальних циклів, у свою чергу, складається з двох взаємопов’язаних нормативних періодів, котрі реалізують відповідні завдання: а) засвоєння цілей і мотивів соціальної діяльності (морально-етичний план) і б) засвоєння способів соціальної діяльності та формування операційно-технічних можливостей людини (предметний план).

Перехід в межах окремо взятого циклу (вікової епохи) від одного нормативного періоду до іншого („поворотний пункт” розвитку) можна розглядати як своєрідне доповнення частин цілого (циклу). Водночас перехід від одного до іншого циклу („вузловий пункт” розвитку) є, по суті, стрибком на новий рівень особистісного розвитку, котрий стимулюється появою невідповідностей між набутими способами та операційно-технічними можливостями людини і старими цілями та мотивами соціальної діяльності [7, с. 96].

Для цілеспрямованого вивчення суб’єктивної складової соцієтальних процесів, станів і якостей, притаманних, на нашу думку, розвиткові людини, суспільства і людства, авторами розпочато низку об’єднаних єдиним задумом емпіричних і теоретичних досліджень.

Зокрема, на основі уявлень американської школи трансперсональної психології, культурно-історичної та діяльнісної концепцій радянської психології, а також соціологічних уявлень щодо вікових когорт з використанням оригінального інструментарію було зроблено спробу визначити нормативні межі вікових когорт для українського суспільства. Наслідком цієї роботи було встановлення п’яти циклів соціально-особистісного розвитку. Станом на 1992 рік межі циклів онтогенетичного розвитку в Україні склали такі критичні точки : 0 р. – 1 р. – 3 р. (І цикл); 3 р. – 6 р. – 10 р. (ІІ цикл); 10 р. – 15 р. – 17 р. (ІІІ цикл); 17 р. – 22 р. – 29 р. (ІV цикл); 29 р. – 63 р. – Х р. (V цикл). При цьому, ряд критичних значень 0, 3, 10, 17, 29, Х характеризують так звані „вузлові пункти” розвитку особистості, а значення 1, 6, 15, 22, 63 – „поворотні пункти” онтогенезу. Відповідно до визначених меж вікових когорт І, ІІ, ІІІ, ІV цикли онтогенетичного розвитку особистості пов’язані із зародженням і соціалізацією нового покоління і лише V цикл – із самореалізацією та занепадом старого покоління.

Отже, отримані дані та нові інструментальні можливості є тими інноваційними результатами, за допомогою яких ефективніше можна вирішувати чимало соціальних завдань (реформа середньої та професійної школи, пенсійна реформа, оптимізація бюджетних соціальних виплат тощо).

В якості прикладу нагадаємо, що тривалий час Україна піддається критиці з боку Міжнародної організації праці у зв’язку із заниженою межею виходу на пенсію. В світлі одержаного нами результату ця критика стає цілком зрозумілою. Вона справедлива так само, як і спроба народних депутатів України розглянути питання щодо збільшення в Україні до 63 років межі виходу чоловіків на пенсію. Скажемо більше, автори прогностично очікують, що для посттрансформаційної ситуації в Україні наведені вище точки критичного розвитку людини, в тому числі границя виходу на пенсію (63 роки), „змістяться” в бік більших вікових значень. Внаслідок очікуваних змін суспільство зустрінеться з відповідними соціальними феноменами (акселерація серед дітей, „постаріння” студентства, збільшення творчого віку людини тощо).

Завдяки здійснюваному з 1992 року (за підтримки фірм СОЦІС і GFK-USM) моніторингу соціальних змін в українському суспільстві автори статті встановили також, що системна фаза трансформаційної кризи (яка, власне, ідентифікувалася фактом змін на рівні соцієтальних показників) розпочалася 1994 року. Спостереження за динамікою соцієтальних змін дає підстави говорити про певні закономірності самої трансформаційної кризи.

Узагальнюючи цей процес, можна сказати, що його складають два періоди: 1) період активних соціальних реформ, що їх супроводжували своєрідні „прориви” суб’єктивності в нову соцієтальну якість (відповідно 1995, 1996, 1998 роки) та 2) період зворотних соціальних тенденцій, що фактично беруть початок від президентських виборів 1999 року. Яскраво проявляють себе ці тенденції на так званій адміністративно-правовій реформі, яка здебільш нівелює перші паростки переходу на функціональні засади управління. Особливо це стосується організацій бюджетної сфери (там, де є вплив державного чиновництва) і, передусім, державних органів управління. Деякі міністерства і відомства „трансформувалися” таким чином по 6 - 7 разів.

Спираючись на методологічне за змістом положення С. Московічі щодо ролі психологічного фактора в новому соціальному просторі та моніторингові дані щодо стану соцієтальних показників, авторам вдалося спрогнозувати психологічний портрет реального кандидата на посаду Голови Верховної Ради України (життя справдило цей прогноз) і пояснити причини так званої „спікеріади”, що тривала два місяці після парламентських виборів 1998 року. Додамо, що спостереження за розвитком подій на політичному олімпі засвідчують фактично незмінну відданість нинішніх політиків соціальним стереотипам радянської спадщини.

Отже, остаточне підтвердження (фактично ж другий після Акту проголошення незалежності України вибір) країною напряму до постіндустріального суспільства буде, очевидно, пов’язане з приходом у велику політику молодого покоління українців.

Взагалі соціально-демографічні чинники практично складають скелет соціальної структури будь-якого суспільства. Саме на нього „нанизуються” інші соціально-економічні та статусні ознаки, що визначають процес позиціонування індивідів, соціальних груп, класів, стратифікацію. Адже певна вікова когорта реально віддзеркалює всю наявну соціальну структуру суспільства. А існуюче співвідношення між поколіннями фактично з’єднує реальними соціальними механізмами минуле, сучасне й майбутнє соціуму.

Отже, покоління творять історію, залишаючи різні сліди своєї діяльності. Зміна поколінь трансформує не лише соціальну структуру, а й започатковує нові періоди історії. Наприклад, „перебудову” розпочало покоління „шестидесятників”, представники якого соціалізувались за часів хрущовської відлиги, народилися ж вони в добу колективізації, індустріалізації та Великої Вітчизняної війни. Норми та інтереси цього покоління прийшли в середині 1980-х років у протиріччя з існуючим соціальним ладом.

На час підготовки цього матеріалу ще не було узагальнених статистичних даних перепису населення 2002 року – першого в незалежній Україні. Тому, так би мовити, „моментальне фото” соціальної структури українського суспільства ще не проявлено. Попередня ж інформація (за повідомленнями ЗМІ) свідчить, що загальна чисельність населення за період 1989 – 2002 років скоротилась з 51 млн. 450 тис. до 48 млн. 860 тис. осіб [10, с. 16]. Чинники, які стимулювали цей процес, – на поверхні соціального життя. Серед них, насамперед, виділяється депопуляція (перевага смертності над народжуваністю). Прискорюють процес підвищення рівня смертності, погіршення стану здоров’я більшості населення, занепад екології, біологічні фактори ризику, зниження рівня матеріального достатку, патологічний стрес, викликаний поширенням соціальної деструктивної агресії, деградація загальної духовної атмосфери та невротичний емоційний стан суспільства [11, с. 58].

Загалом на зниження рівня народжуваності в Україні, окрім об’єктивних локальних факторів, пов’язаних із складним соціально-економічним становищем, кризою сім’ї, зростанням рівня соціальної незахищеності дітей, зниженням рівня сексуальних норм і моралі [12, с. 116], на нашу думку, суттєво впливають і глобальні фактори.

Україна цивілізаційно належить до християнського ареалу. Її провідні конфесії – православ’я і греко-католицтво. Тому на ній позначаються загальні негативні тенденції, характерні для іудео-християнської цивілізації в цілому. Так, приблизно з кінця 1960-х років, з розвитком так званої сексуальної революції, руйнацією традиційної моралі, перемогами феміністичного руху (при цьому, констатуючи факт, ми абстрагуємось від однозначних оцінок цих явищ) спостерігається прогресуюча тенденція зниження рівня народжуваності з одночасним збільшенням тривалості життя, насамперед у Європі. З іншого боку, в мусульманському цивілізаційному ареалі, який всіма засобами захищає традиційні цінності, навпаки, загальний рівень народжуваності лишається стабільно високим [13, с. 24]. Відтак старіння населення країн-членів ЄС спонукатиме їх і надалі шукати нові джерела вирішення демографічних проблем за рахунок іммігрантів, насамперед із цивілізаційно близьких ареалів. Вже зараз, попри досить жорсткий шенгенський візовий режим, близько 2 мільйонів українців найбільш продуктивного віку нелегально працюють у європейських країнах.

Отже, враховуючи наявні тенденції розвитку динаміки соцієтальних показників, прогноз демографічної складової соціальної структури українського суспільства видається малооптимістичним. Принаймні протягом активної фази трансформаційного періоду, яка теоретично може тривати ще приблизно десятиріччя, передбачається подальша депопуляція, скорочення чисельності населення України. Певною мірою ця тенденція слабшатиме одночасно із завершенням трансформаційної кризи. Цей процес, очевидно, потребує координаційної участі в ньому держави. Йдеться про ефективну координацію, яка тільки й можлива в рамках національної (за масштабом) соціальної політики держави, що має стати спеціальним законом.

Саме такий – продуманий, обговорений і затверджений парламентом спосіб дії стане адекватною відповіддю держави і суспільства на соціально-природний фактор депопуляції, що постійно супроводжуватиме розвиток постіндустріальної України. Саме в такий спосіб лише й можна не допустити перетворення України на нове соціальне „дике поле”.

1. Штомпка П. Понятие социальной структуры: попытка обобщения // Социологические исследования. – 2001. – № 9. – С. 3 - 13.

2. Московичи С. Машина, творящая богов / Пер. с фр. – М.: „Центр психологии и психотерапии”, 1998. – 560 с.

3. Мартинюк І. О., Соболєва Н. І. Довіра як показник морально-психологічного стану суспільства // Українське суспільство: десять років незалежності (соціологічний моніторинг та коментар науковців). – К., 2001. – С. 460 - 474.

4. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. – К., 1998. – 736 с.

5. Лапин Н. И. Социокультурный подход и социетально-функциональные структуры // Социологические исследования. – 2000. – № 7. – С. 3 - 12.

6. Лепехин В. А. Стратификация в современной России и новый средний класс // Общественные науки и современность. – 1998. – № 4. – С. 30 - 40.

7. Голенкова З. Т. Динамика социокультурной трансформации в России // Социологические исследования. – 1998. – № 10. – С. 77 - 84.

8. Заславская Т. И. Социокультурный аспект трансформации российского общества // Социологические исследования. – 2001. – № 8. – С. 3 - 11.

9. Фельдштейн Д. И. Психология развития личности в онтогенезе. – М., 1989. – 208 с.

10. Аргументы и факты. - 2002 – № 12.

11. Гундаров И. А. Духовное неблагополучие и демографическая катастрофа // Общественные науки и современность. – 2001. – № 5. – С. 58 -65.

12. Баранов А. В. О некоторых факторах популяционного кризиса // Социологические исследования. – 2000. – № 7. – С. 116 - 119.

13. Яковец Ю. В. Глобализация и взаимодействие цивилизаций. – М., 2001. – 346 с.