Позачергові парламентські вибори 2007 року, які так і не вирішили проблеми політичної кризи в Україні лише загострили ситуацію хиткої рівноваги двох політичних таборів, неспроможних самостійно сформувати ефективну парламентську та урядову більшість. В ситуації, коли політичні лідери країни фактично живуть в стані початку президентських перегонів, зайняті відвертою політичною демагогією й популізмом, обстоюванням партійно-корпоративних інтересів, надзвичайно актуалізують дослідження передумов, причин і можливих наслідків жорсткого політичного протистояння, що склалося в Україні.

Проблеми порушення балансу влади в конституційно-правовому полі, недосконалості конституційної реформи, особливостей владно-опозиційної взаємодії не бракують уваги з боку українських політиків, політологів, журналістів. Зокрема, слід відзначити наукові розвідки лише останнього часу Е. Афоніна, В. Бортнікова, О. Донченко, І. Лубківського, Ю. Мацієвського, М. Михальченка, Ю. Шайгородського, О. Моргуна та багатьох інших. Водночас більшість авторів, зосереджуючись на особливостях сучасного політичного процесу в Україні та в цілому правильно визначаючи ціннісні фактори в якості підвалин політичної кризи, не роблять спроб співставлення з точки зору політичної теорії та світової демократичної практики яким чином ціннісні розбіжності українського суспільства впливатимуть на подальше структурування партійної та політичної системи України. Пошук відповідей на поставлені питання і є головною метою даної розвідки.

Витоки сучасного політичного конфлікту яскраво окреслилися ще під час президентських перегонів 2004 р. Частина українського суспільства прагнула стабільності, нехай і з присмаком авторитаризму, інші – жадали демократії, нехай і не до кінця розуміючи, що вона є насправді. На запровадження в Україні дійсно демократичних реформ була зорієнтована вся ідеологія Майдану. Пробуджена політична нація очікувала не тільки нового Президента України, а й нової моделі управління всіма суспільними процесами за демократичними принципами відкритості, правовою неперервності, дотримання суспільно-політичних норм, спрямованості на згладження протиріч і досягнення консенсусу. Як показав час, ані суспільство, ані команда помаранчевих сил не були готовими до реалізації таких очікувань. В результаті за півтора роки наступило нове суспільне розчарування. Авторитет народного Президента впав до звичного рівня його попередника. Обурена маса прибічників Майдану всю недолугість ситуації переклала на недоречність конституційних реформ, їх складність та недосконалість. В такому ж ракурсі оцінено й результати парламентських перегонів 2006 та 2007 років. Неправильна оцінка справжніх причин політичної кризи призвела до парламентських бійок, політичного саботажу, розв’язання в країні фактично «холодної громадянської війни».

В суспільстві виникла небезпечна ілюзія, що достатньо лише змістити (змести) «поганих політиків» (антикризову коаліцію на чолі з В. Януковичем) й поставити на їх місце «хороших» (демократичну коаліцію на чолі з Ю. Тимошенко), як одразу в країні запанує демократія. Спираючись на теорію і практику партійних систем легко побачити, що це далеко не так. Небезпека якраз і полягає у тому, що зміна влади в Україні жодним чином не вплине на зменшення гостроти політичного протистояння, а отже, на утвердження демократії, за котрої політики спілкуються не мовою ультиматумів, а мовою поступок і компромісів.

Перша ілюзія породжує й другу – буцімто до демократії нас виведе двопартійна система, що поступово складається в Україні (адже більшість країн з двопартійною системою є стабільно демократичними). Звернімося до класичної типології партійних систем Дж. Сарторі. У відповідності до кількості партій-суперниць та ідеологічної дистанції між ними існує сім типів партійних систем: два крайніх типи – однопартійна та атомізована, і п’ять проміжних – система з домінуючою партією, із партією-гегемоном, двопартійна система, поміркований та радикальний плюралізм [11, c. 64].

Двопартійна система характеризується наявністю двох впливових партій, які поперемінно перемагають на виборах. В залежності від характеру партійної взаємодії розрізняють «жорсткий» та «м’який» біпартизм. Перший тип є характерним для Великої Британії, де палата общин складається лише з представників лейбористів і консерваторів, а посаду прем’єр-міністра завжди займає лідер партії, що перемогла на виборах. Другий тип характерний для США, де президент, як голова виконавчої влади може бути представником однієї партії (н-д, республіканцем), а більшість у Конгресі має друга (н-д, демократи).

Також, на думку Ж.Блонделя, існує особлива форма двопартійної системи («недосконалий біпартизм» або система «двох з половиною партій») [1, c. 183]. Вона характеризується тим, що дві найвпливовіші партії (зокрема, у Німеччині християнські демократи та соціал-демократи) мають поперемінно неабсолютну більшість, внаслідок чого формування уряду залежить від того, з якою з цих партій сформує коаліцію третя політична сила, котра з відносно невеликою кількістю мандатів отримує так звану «золоту акцію». Події коаліційного формування в українському парламенті у 2006 році свідчать, що таку «золоту акцію» розіграла соціалістична партія О. Мороза, в коаліціаді-2007 «золоту акцію» міг би розігрувати Блок Литвина, адже хитка перевага демократичної коаліції у два голоси не дає підстав сподіватися на стабільну системну законодавчу підтримку парламентом дій нового уряду Ю. Тимошенко.

Загалом ефективна демократична конструкція двопартійності в усіх трьох варіантах, між тим, таїть в українських умовах певний ризик для політичного розвитку. В чому такий ризик полягає? Найважливішою ознакою та перевагою біпартизму в усіх його варіантах є своєрідний «демократичний коридор» допустимої політичної поведінки, який не виключає істотних змін, альтернативних варіантів розвитку суспільства і держави, проте чітко фіксує їх допустимі рамки в державній політиці, не дозволяючи ставити під питання основні стратегічні напрямки розвитку суспільства та існуючого ладу.

Саме це є основою поділу опозиції на системну та позасистемну. Зазначаючи, що опір або протидія зловживанням влади є серцевиною політичної опозиційної діяльності, відомий німецький дослідник Г. Оберройтер наголошує, що не всякий опір можна назвати сьогодні політичною опозицією, а тільки політичну протидію, де діють добре організовані суб’єкти з конкретними політичними вимогами або навіть програмами, що містять одночасно високий альтернативний, евристичний і протестний потенціал, спрямований проти політики діючої влади. Таким чином, “про цивілізовану опозицію можна вести мову тільки тоді, коли суперечності між більшістю та меншістю ґрунтуються на фундаментальній єдності по цей і другий бік альтернативи й не ставлять під загрозу основи конституційної, політичної та правової систем” [8, с. 134].

Урок для України полягає в тому, що за демократії системна опозиція та влада завжди розділяють загальні базові цінності суспільства й дискутують з тактичних питань і шляхів досягнення спільної мети, в той час як позасистемна опозиція та влада відстоюють принципово різні цінності та дискутують з стратегічних питань загальнодержавного курсу. Як зазначає Л. Тимофєєва [12, с. 124], політична взаємодія влади і системної опозиції обов’язково має дві фази або специфічні форми, що змінюють одна одну - конфліктний дискурс (дебати, спори, критичне обговорення (двостороння критика) і дискурс узгоджень (переговори, круглі столи, пакти). Політична взаємодія влади і позасистемної опозиції має лише одну фазу - конфліктний дискурс (дебати, спори, критичне обговорення (двостороння критика), який призводить лише до загострення (коли єдиним виходом стає пригноблення однієї сторони іншою).

Таким чином, у демократичних країнах опозиція є формою цивілізованого протистояння політичних програм, курсів, поглядів, а в результаті політичного дискурсу влади і опозиції вирішуються два істотні завдання: проводиться вільна непримусова експертиза політичного курсу і поточних проблем; конструюються шляхи і способи їх вирішення, альтернативні проекти майбутнього розвитку країни. Тим самим створюється так званий «механізм політичних гойдалок», в основі якого лежить принцип збереження економічного і політичного балансу. Створюючи труднощі для діяльності третіх партій, відсікаючи їх від влади, двопартійна система ставить надійний бар’єр на шляху радикально настроєних сил як зліва, так і справа. Динаміка електорального суперництва вимушує обидві партії зрушуватися до центру політичного спектру, спонукаючи лідерів кожної з них стримувати екстремістів у власних лавах і знаходити спільні позиції по ключовим питанням стратегії соціально-політичного розвитку з своїми головними опонентами [13, с. 92].

Поствиборчий період в Україні характеризується заявленим прагненням до партійного укрупнення. Це вже зробила Партія регіонів, «приватизувавши» лідера «Віче» І. Богословську, об’єднаного соціал-демократа Н. Шуфрича, ПППУшника А. Кінаха, тощо. Створення єдиної партії з партій-членів проголосили лідери блоку «НУ-НС». На політичну партію збирається перетворюватися й БЮТ. Очевидною є перспектива отримати партійну систему з двома потужними партіями (ПР та БЮТ), партією другого ешелону (НУ-НС) та кількох парламентських партій-аутсайдерів (кількість яких залежатиме від політичної кон’юнктури та величині прохідного бар’єру на виборах до Верховної Ради України).

Ризик полягає в тому, що в умовах України як БЮТ по відношенню до Партії регіонів, так і Партія регіонів по відношенню до БЮТ є позасистемною опозицією, не схильною діяти в рамках «демократичного коридору»: обміну обґрунтованими позиціями, поглядами відповідно до своїх переконань з дотриманням певних правил і процедур демократії з метою знаходження компромісу та ухвалення важливих політичних рішень по соціально-значущих проблемах. А новий виток гонки політичного протистояння наприкінці 2007 р. свідчить, що й надалі головною зброєю українських партій, що потенційно мають скласти двопартійну систему залишаються ультимативність та політичний шантаж, що ніяк не співвідноситься з демократичними вимогами пошуку компромісу й порозуміння. Тому Україні дійсно загрожує така двопартійна система, яка призведе не до зближення політичних сил, поміркованості й злагоди в суспільстві, а до нарощення протистояння, стану перманентної «холодної громадянської війни» й загрози територіальної цілісності країни.

Як свідчить політична теорія та досвід інших країн, для ефективного розвитку і функціонування демократичної партійної системи необхідно принаймні три неодмінні умови. По-перше, наявність компактної групи стійких і впливових політичних партій-лідерів, які складають кістяк системи і постійно взаємодіють між собою і державними структурами щодо здійснення влади. По-друге, наявність вироблених в ході цієї взаємодії юридичних і заснованих на традиції правил політичної діяльності, що дозволяють кожній з партій представляти і захищати конкретні суспільні інтереси і в той же час забезпечувати політичну і соціально-економічну стабільність всього суспільства. І по-третє, наявність певної політичної основи толерантної міжпартійної взаємодії на базі принципового консенсусу щодо фундаментальних суспільних цінностей.

Розмежування ж основних політичних сил українського парламенту відбувається саме на ціннісному рівні, коли принципово різними є фундаментальні суспільні цінності, що сповідуються й відстоюються нашими регіоналами та їх опонентами. Ціннісні критерії розмежування як українського суспільства, так і його політичної еліти визнаються більшістю незаангажованих дослідників, публікації з цього приводу з’являються мало не щодня [2, 6, 8].

За таких умов політичні сили, що могли б скласти каркас двопартійної системи в Україні є скоріше не демократичними (як це не парадоксально навіть по відношенню до партій демократичного блоку, що не виявляють демократичної сутності – толерантності, правосвідомості, прагнення до компромісів і взаємних поступок), а за визначенням Р.Каца та П. Мейєра є «картельними». «Картельні партії» з'являються перш за все там, де спостерігається зміна відносин між політичною партією з громадянським суспільством і державою, посилена підтримка діяльності партій з боку держави, державно-партійний патронаж, тому їх можна назвати партіями влади (справді, і Партія регіонів, і Народний Союз «Наша Україна», і БЮТ – яскраво виражені партії влади). За «картельних партій» суттю демократії стає перетворення виборців з джерела влади на обивателя, зобов’язаного обирати з фіксованого числа політичних партій, які конкурують за можливість зайняти урядові пости і узяти відповідальність на майбутніх виборах за урядову діяльність. Таким чином, «демократія стає публічним підлещуванням до еліт, а не включенням населення у виробництво політичної стратегії» [3, с. 26].

Зрозуміло, що загрозлива двопартійність по-українськи ґрунтується на стійких ціннісних орієнтаціях двох субтериторіальних громад країни, за своєю ментальністю поки що далеких від демократичних ідеалів. Як визнають Ю. Шайгородський та К. Меркотан, «при безсумнівному посиленні ролі партій у сучасних політичних процесах, говорити про якісні зміни найближчим часом важко. Зміна сутнісної складової політичних партій – питання історичної перспективи, а вона значною мірою залежить від того, наскільки послідовно будуть проводитися суспільні, політичні реформи» [10, Т. 1., с. 28].

Єдиним інститутом, котрий за такого політичного протистояння мав би стати інтегратором об’єднання країни, стримувачем радикалізації політичних сил є Президент України. І дійсно В.Ющенко ініціював підписання «Універсалу національної єдності», який мав всі шанси стати українським «пактом де Монтойя». Однак суспільство вкотре не розгледіло і не сприйняло принциповий для утвердження демократії крок Президента. Дуже важко залишатися єдиним справжнім демократом в державі, де навіть ті, хто називає себе демократами, не бажають «на одному кілометрі» сідати за стіл переговорів з опонентами.

Вже наш власний український досвід доводить, що неможливо творити демократію, попираючи демократичні норми. Обраний на хвилі ейфорії боротьби з кучмізмом, Президент країни зіткнувся з реальною проблемою революційної доцільності, що руйнує правові основи держави, а відтак і демократію. Створилися умови, коли демократичні перетворення починають суперечити процедурному характеру демократії, яка базується на чіткому дотриманні всіх правових вимог політико-управлінських дій. Риторика продовження боротьби із «злочинною владою», абсолютно несумісна з демократичною поствиборчою практикою державного управління, примусила Президента України весь час виступати на боці однієї з політичних сил, замість того, щоб виступати Верховним Арбітром нації, що знаходиться «над схваткою», відстоює інтереси всіх українців, а не тільки тих, хто поділяє помаранчеві ідеали. Така позиція Президента України автоматично поставила його в умови безальтернативного вибору – або вдатися до жорсткої автократії у боротьбі з реваншизмом, або запровадити дійсно демократичні форми управління й наразитися на небезпеку перемоги реваншизму. Значна частина суспільства, особливо з числа прибічників Майдану та найближчого оточення глави держави, вимагала й вимагає від нього якраз першої моделі політичного правління. Знову й знову лунали заклики до «гуркоту барабанів», «походу на Київ», «нового Майдану» та інших радикальних політичних дій. Найменша спроба Президента закликати парламентарів нового скликання до об’єднання України в рамках «широкої коаліції» наражалася на істерично негативну реакцію й ледве не звинувачення у зраді «ідеалів Майдану».

Між тим, до проблем ціннісного розколу в Україні додалася й проблема недосконалої конституційної інженерії (за терміном Дж. Сарторі), коли в результаті прийняття змін до Конституції України ми отримали багатопартійну систему пропорційного представництва з президентсько-парламентською формою державного правління, принципова несумісність яких є науково доведена такими сучасниками політичної думки, як: М. Дюверже, Дж, Сарторі, М. Уоллерстайном, Х. Лінцом, Д. Горовіцом, С. Мейнверінгом, А. Лейпхартом та ін. З точки зору демократичності влади виклакає занепокоєння й прагнення до збереження в Україні президентської системи. За останню чверть ХХ ст. з усіх країн сталої (безперервної) демократії лише 4 характеризується як суто президентські (США, Колумбія, Коста-Ріка, Венесуела), 2 – президентсько-парламентські (Франція та Фінляндія) і одна змішана або проміжна (Швейцарія) [7, с. 840].

Дослідники пояснюють це певною двовимірністю посади президента, котрий, з одного боку, – глава держави і представник усього народу, а з іншого – обстоює конкретний партійно-політичний вибір. За таких умов «найважливішими наслідками прямих відносин між президентом і електоратом, за твердженням Х. Лінца, є відчуття, що президент єдиний обраний представник усього народу, і пов’язаний з тим відчуттям ризик, що президентові буде властива тенденція плутати своїх прихильників із «народом» узагалі. Внаслідок плебісцитного компоненту, імпліцитно притаманного президентській владі, президент, напевне, дратуватиметься, поставши перед перешкодами та опозицією. Розчарувавшись, він може відчути спокусу визначити свою політику як відображення волі народу, а політику опонентів трактуватиме як егоїстичні проекти вузьких інтересів… У такому контексті президент, розчарований непоступливістю законодавців, відчує спокусу мобілізувати народ супроти начебто олігархів і особливих інтересів, одноосібно як трибун народу претендувати на демократичну легітимність і спонукати своїх прихильників до масових демонстрацій проти опозиції» [5, с. 811, 813]. Таким чином, подібна система містить в собі потенційно загрозливий антагонізм, який перетворює політичний процес на агресивне протистояння, оскільки «те, що в парламентській системі було б урядовою кризою, у президентській системі може стати повномасштабною кризою режиму» [5, с. 814]. Отже, «президентські системи загалом менше сприяють розвиткові демократії, ніж парламентські системи, і їхні невигоди стають ще більшими за умов багатопартійності» [7, c. 859]. Для політично поляризованих суспільств (зокрема, України) особливо важливим є висновок А. Лейпхарта, який наголошував, що «скрізь, де є значні розбіжності, парламентсько-пропорційні системи майже незмінно демонструють найкращі результати, особливо у відношенні представництва, захисту інтересів меншин, активності виборців тощо» [3, с. 433].

Підсумовуючи результати здійсненої розвідки, слід підкреслити, що в Україні є всі передумови для створення моделі «недосконалого біпартизму» (системи двох з половиною партій) із загрозливою тенденцією поглиблення національного розколу аж до розвалу держави. За таких умов шлях до демократії в нашій країні лежить через набуття досвіду політичних домовленостей, взаємних поступок та компромісів, через копіткий загальнонаціональний переговорний процес, наслідком якого має стати всеохоплюючий національний консенсус щодо спільної стратегії демократичного розвитку країни та набута практика суспільно-політичної діяльності виключно у правовій площині «демократичного коридору».

1. Blondel J. Party Systems and Patterns of Government in Western Democracies // Canadian Journal of Political Science. – 1968. – Vol. 1. – № 2. – p. 180-203. 2. Бортніков В. „Розмежування” в Україні в контексті ціннісної ідентифікації населення // Політичний менеджмент. – 2007. – № 1. 3. Кац Р., Мэир П. Изменяющиеся модели партийной организации и партийной демократии: возникновение картельных партий // Партии и выборы: Хрестоматия / РАН. ИНИОН. Московский государственный институт международных отношений (университет) МИД РФ; Отв. ред. и сост. Н. В. Анохина, Е. Ю. Мелешкина. – Ч. 1. – М.: ИНИОН, 2004. 4. Лейпхарт А., Рейнолдс Е., Рейллі Б. Посібник з виборчих систем / Інститут IDEA. Stockholm // http://www.int-idea.se. 5. Лінц Х. Президентська система і парламентаризм / Демократія. Антологія / Упоряд. О. Проценко, – К.: Смолоскип, 2005. – С. 802 – 827. 6. Мацієвський Ю. Між авторитаризмом і демократією: політичний режим після „помаранчевої революції” // Політичний менеджмент, 2006 – № 5. 7. Мейнверінг С. Президентська система, багатопартійні системі і демократія: складне рівняння // Демократія. Антологія / Упоряд. О. Порошенко. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 834-861. 8. Михальченко М., Шайгородський Ю. Цивілізаційна чи ціннісна розколотість України? // Політичний менеджмент. – 2006. – № 6. 9. Oberreuter Н. Parlamentarische Opposition. Ein intemationaler Vergleich. Hamburgh 1975. – 430 p. 10. Політичні партії України: В 3 т. / Ю. Шайгородський (уклад.) — К. : Украінський центр політичного менеджменту, 2005. — Т. 1. – 876 с, Т. 2. – 900 с, Т. 3. – 872 с. 11. Sartory G. Parties and Party Systems: A Framework for Analysis. – Cambridge: Cambridge University Press, 1976. – 204 р. 12. Тимофеева Л.Н. Власть и оппозиция: взаимодействие, взаимоограничение, взаимоконтроль, коммуникация. Монография. – М.: Изд-во РАГС, 2004. – 241 с. 13. Хантингтон С. Будущее демократического процесса: от экспансии к консолидации // Международная экономика и международные отношения. – 1995. – № 6. – С. 87-95.