Масштабні перетворення, що відбуваються в суспільстві як у глобальному, так і на регіональному рівнях, не вкладаються у звичні теоретичні схеми, які дотепер пояснювали соціальні, економічні, політичні, культурні процеси і які здебільшого ґрунтувалися на детерміністських і лінійно-прогресистських ідеях. Відповіді на цивілізаційні виклики, що демонструють сучасні народи, країни, культури, настільки неоднозначні й настільки непередбачувані, що визначити якусь цілком певну й безальтернативну тенденцію їх розвитку, а тим більше єдину парадигму дослідження й політичного дискурсу абсолютно неможливо.

Втім, прагнучи осмислити ці процеси й віднайти для їх характеристики універсальну формулу, політологи ввели до активного дискурсу поняття трансформації. Етимологічно воно означає перетворення, зміну певної форми, перехід останньої в якусь нову і з якісно новим змістом.

Оскільки більшість аналітиків продовжують мислити здебільшого категоріями лінійного (висхідного) прогресу, то концепція трансформації, як правило, пояснює суть суспільних перетворень як поступального руху від чогось старого, недосконалого, небажаного, збанкрутілого до нового, омріяного, досконалого, прогресивного. Поступальність і поступовість цього руху передбачає певний часовий період і певний стан суспільства, що характеризується наявністю та співіснуванням в одному суспільстві в кожний конкретний момент його розвитку елементів старого і нового.

Накопичення цих “нових” елементів створює “нову” якість, а відповідно підстави для тверджень про успіх тієї чи іншої країни у просуванні до омріяного “світлого майбутнього”, про завершення так званого перехідного періоду. Цей перехідний стан отримав назву транзиту, а відповідний напрям дослідження суспільних процесів – транзитології. [1]

Оскільки не можна фактично знайти жодної країни у світі, яка б не переживала цього періоду (перехід від старого до нового, причому не завжди прогресивного, позитивного - в оціночному, аксіологічному вимірі - є аксіомою будь-якого руху, розвитку), то транзитними можна вважати всі сучасні політичні спільноти. Проте цей понятійний набір (трансформація, транзит, перехідний період тощо) прийнято застосовувати лише до тих країн, які покінчили з тоталітарним комуністичним минулим і стали на шлях розбудови ліберальної демократії та ринкової економіки. Враховуючи явища рецесії, “відкатів”, неоавторитарні й неототалітарні тенденції, неможливо визначити єдині критерії оцінки суспільних процесів у цих країнах, виміру їхньої “демократичності”.

На думку А. Пшеворського, демократія непередбачувана. Демократизація - це процес, в якому різноманітні інтереси змушені змагатися один з одним. Незрозумілість стає узаконеним правилом. Вирішальний крок до демократії відбувається в той момент, коли влада перестає належати групі осіб та переходить у сферу законопорядку [2].

Коли з’являються ці нові правила або інститути, еліта та політичні діячі в цілому починають думати не тільки про найближче майбутнє, але й більш масштабно.

Очевидно, що еліта відіграє важливу роль у перехідні часи, і часто питання про те, відбудеться перехід чи ні (і чим закінчиться цей перехід) вирішується у зв’язку з поведінкою еліти.

Важливою проблемою переходу від тоталітарного режиму до демократії з точки зору елітного підходу є елітна трансформація. Остання в процесі політичних змін виступає у двох формах. Перша - циркуляція індивідів - членів еліти на керівних постах у тих політичних інститутах та приватних організаціях, які зберегли свою силу та базисну організаційну структуру у ході зміни режиму. Уряди, парламенти, юридичні органи, збройні сили, політичні партії, мас-медіа прагнуть прилаштуватися до режимних змін, шляхом зміни свого керівництва. Друга форма елітної трансформації породжена змінами у балансі сил між інститутами та організаціями, а також формуванням нових організацій. Парламенти, які раніше лише затверджували рішення, можуть набути принципового значення. Правлячі партії можуть припинити своє існування або перетворитися на дрібні групи, у той час як нові партії отримують масову підтримку.

У різних країнах перехід від тоталітаризму до демократії має свою специфіку. Тому особливості переходу треба розглядати з точки зору їх результатів. У цьому питанні існує мінімалістська і максималістська концепції. Згідно з першою, основними принципами демократичної консолідації є такі:

- усі великі політичні сили визнають, що альтернативи демократії немає;

- ніхто не заперечує легітимності і правомірності дій демократично обраних парламентарів.

Якщо поглянути в цьому контексті на українську політичну реальність, то неважко відмітити, що якщо в питанні про безальтернативність демократії можна говорити про якийсь консенсус політичних еліт України, то проблема легітимності і правомірності дій парламентаріїв стала в 2007 році однією з причин політичної кризи та дострокових парламентських виборів. Це, на нашу думку, може свідчити про незрілість демократії в Україні і невисокий рівень політичної культури політичної еліти.

Водночас максималістська концепція вважає перехід завершеним, якщо:

- сформовані всі елементи демократичних інститутів;

- відбулась консолідація партійної системи;

- відбулась перша зміна влади між правлячими та опозиційними партіями.

З точки зору максималістського підходу можна умовно говорити, про реалізацію третього пункту цієї схеми, про перехід влади з рук правлячої еліти до контреліти (вибори 2004 року при всій їх відносній легітимності все ж таки заклали основи переходу влади від однієї еліти до іншої).

Парламентські вибори 2007 року можна розглядати як продовження цієї традиції. Відносна перемога “помаранчевих” сил, безвідносно того яка коаліція буде створена, є, на наш погляд, підтвердженням цього.

Говорити про консолідацію партійних сил України, навряд чи видається можливим. Більш логічним було б твердження про лобіювання інтересів тих або інших промислово - олігархічних груп.

Взагалі, набагато важливішою для української політичної еліти є проблема політичної помсти, а не проблема партійної і політичної консолідації.

Що стосується створення інститутів демократичного суспільства, то демократія, на наш погляд, це не тільки наявність формально існуючих інституцій, але і політичні традиції демократії, відповідна правова культура, уміння визнавати і підкорятися демократичним “правилам гри”.

Крім того слід мати наувазі , що деякі елементи максималістської концепції мають завищені вимоги. Навряд чи є потреба пов’язувати демократичну консолідацію з управлінням партійної системи і першої зміни влади, оскільки перетворення партійної системи само по собі не означає слабкості демократії.

Характеризуючи особливості переходу пострадянських країн до демократичного правління, можна помітити, як він відрізняється у східноєвропейських державах. Так, у польському та угорському переходах домінували переговори; в Україні як і в деяких країнах (Східна Німеччина, Чехословаччина, Болгарія) переходи характеризувалися масовими мобілізаціями без насильства, тоді як переворот у Румунії був викликаний повстаннями, що супроводжувалися зіткненнями та вуличними сутичками [3].

Формування політичної еліти в Україні, пішло відмінним від Заходу та колишніх країн народної демократії шляхом. До сутнісних характеристик такого переходу можна віднести, по-перше, перелицювання колишньої радянської, партійної та комсомольської номенклатури на еліту “демократичну”. По-друге, висунення на керівні посади колишніх від КПРС партійних лідерів середньої та низової ланки при їхньому лояльному ставленні до колишніх перших осіб області, міста, району. По-третє, витіснення з органів управління представників гуманітарної інтелігенції, працівників вищої школи і заміна їх здебільшого спеціалістами сільського господарства та інженерно-технічними працівниками. По-четверте, зростання чисельності і поповнення еліти здебільшого за рахунок господарських керівників. По-п’яте, збільшення чисельності та впливу у складі номенклатури вихідців з сільської місцевості. За даними центру О. Разумкова, 87% української політичної еліти - це вихідці із сільської місцевості [4].

Демократичність політичного устрою країни і масової соціальної поведінки багато в чому, якщо головним чином, визначається соціальною психологією чи сформованістю того, що називається соцієтальною ідентичністю - багатовимірною суспільною якістю, яка “відповідає” за стратегічні (на противагу первинним, ситуативним) соціальні інтереси.

Моніторинг динаміки названих індикаторів упродовж 1992-2007 рр. засвідчує, що більшість нових соцієтальних характеристик у тому їх вигляді, що очікується по завершенні суспільно-трансформаційного процесу в Україні, ще й досі остаточно не сформовано.

Щоправда, напередодні “помаранчевої революції” (жовтень 2004 р.) дослідження констатували появу якісно нових паростків суспільної свідомості для третини дорослого населення, яке мало сформовану соцієтальну ідентичність. Та вже через три роки, що минули після помаранчевих подій (станом на листопад 2007 р.), ці молоді паростки було вщент знищено, хоча чисельність українців із сформованою соцієтальною ідентичністю в цілому зросла і досягла, за середньозваженими показниками, майже 50% дорослого населення України.

До того ж більшість цієї “свідомої” частини населення сьогодні посилює свою готовність повернутися до архаїчних засад матеріалістичної соціально-класової свідомості, емоційних солідаристських механізмів суспільної корпоратизації, абстрактно-логічних способів дій і державно-управлінських форм соціального контролю.

Нинішня індиферентність перехідного українського суспільства співіснує з елітою, яка не відчуває своєї відповідальності перед суспільством і має егоїстичне бажання слугувати виключно своїм вузькокорисливим “корпоративним” інтересам. Тож, з огляду на цю стратегічну мету, нинішня олігархічна політична еліта культивує образ “одномірної” маси та “відповідальних” поводирів.

Загострення кризової ситуації діагностується сьогодні на всіх суспільних щаблях, але найгостріше вона відчувається політичним істеблішментом. Адже відомо, що сформована певним національно-історичним процесом демократично-управлінська еліта відрізняється від олігархічної своїми відкритими, представницькими, соціально-відповідальними ознаками, які набувають свого остаточного демократичного оформлення лише за сформованих правових механізмів громадського контролю й інституціоналізації громадської думки.

Після дострокових виборів 2007 року, ситуація в Україні ускладнюється глобальними соціально-політичними процесами, які стимулюють консервативні тенденції в контексті розвитку національних демократій. Йдеться про “цивілізаційну периферію”, де, передусім, і формуються серйозні соціальні підстави для виникнення перехідних політичних режимів “керованої демократії”.

Вперше за роки незалежності Україна отримала парламент, в якому розстановка політичних сил практично 50 на 50. Це накладає серйозну політичну і моральну відповідальність на політичну еліту за політичну стабільність в державі. У цьому випадку цілком можна погодитися з думкою Президента України В. Ющенка (з інтерв’ю одному з українських телевізійних каналів в листопаді 2007 року), проте що парламент сьогодні перетворюється на головний чинник політичної нестабільності. Політичним елітам необхідно знайти алгоритм поведінки, який би сприяв виходу з патової ситуації.

Враховуючи практичну рівність політичних сил в парламенті. політичним елітам слід подумати про таку конструкцію, яка б сприяла політичній консолідації еліт, а значить і суспільства.

Інакше ситуація “стінка на стінку” триматиме суспільство в напрузі і, за висловом Інни Богословської, “народ брикне і викине всіх політиків. І це вже буде не “помаранчова” революція.”

В Україні реалізується варіант створення національного капіталу, конкурентноздатного на світовому ринку через олігополію. Держава створювала пріоритети для найбільш сильних фінансово-промислових груп (досить часто їх називають кланами). Їх п'ять - сім. Таку ж кількість мають європейські країни з такою ж чисельністю населення. Просто в Європі ці процеси відбувалися протягом 150-200 років, і нинішні покоління не пам'ятають, як зароблялися перші капітали.

Перманентні вибори в Україні (починаючи з 2004 року) призвели, на наш погляд, до послаблення центральної влади.. І це погано, тому що руйнується вертикаль влади. Виникає багато спекуляцій, коли послаблюється центральна влада.

За таких умов авторитарні тенденції в суспільстві можуть зростати. Вважається, що авторитарні режими характерні лише для модернових суспільств і виникають за соціально-історичних умов, що стимулюють соціально-класову поляризацію.

Натомість процес переходу від тоталітаризму і народження соціально-політичних механізмів ефективної представницької демократії ускладнюється анемією старої системи соціального контролю, яка роз’єднала “молоду” пострадянську демократію та етичні цінності. А демократія без етичних механізмів соціального контролю найчастіше вироджується в охлократію. Це актуалізує проблему чіткого розуміння соціальної феноменології авторитарних режимів.

Отже, говорячи про феномен авторитаризму, слід мати на увазі такі чинники: авторитаризм є складовою структури перехідних процесів, на відміну від тоталітаризму, притаманного для стабільних соціальних станів; крім того, авторитаризм є феноменом інверсійних (зворотних) тенденцій, які розгортаються саме в період трансформації; ці тенденції мають певну властивість, що визначається тривалістю та сутнісніми соціально-політичними характеристиками попереднього періоду національної історії й актуального на зазначений момент перехідних процесів соціально-психологічного стану суспільства.

Пострадянську еліту ряд політологів поквапилися назвати демократичною. Проте, на наш погляд, це передчасне твердження. Скоріше мають рацію вчені і аналітики, що схиляються до висновку про те, що кардинальної зміни еліти поки не відбулося, що це тривалий еволюційний процес, продукт об’єктивних і суб’єктивних, внутрішніх і зовнішніх, економічних та політичних, соціально-психологічних і духовних чинників суспільного розвитку. Поки ж ми маємо еліту, що лише що народжується.

Підводячи підсумки можна констатувати, що взаємовідносини еліт в Україні характеризуються:

- інерційністю кризових процесів, суперечністю формування ринкових відносин і слабкістю фінансової системи, труднощами створення децентралізованої управлінської інфраструктури і досягнення економічної самостійності регіонів;

- наростанням протиборства політичних сил, непомірною зарозумілістю певних партій, рухів і їх лідерів, що незмінно намагаються подати свої амбіції як вираз “волі та інтересів народу;

- складністю відносин президентських, урядових структур і представницьких органів влади, падінням їх рейтингу, поступовим зниженням довіри до них з боку громадян, а відтак наростанням напруженості і небезпеки переходу до диктатури в атмосфері зростання впливу різних екстремістських організацій, особливо націоналістичних;

- правовим нігілізмом, зростанням злочинності, зрощенням владних структур з кримінальними угрупованнями. Звідси страх перед анархією і безвладдям;

- дезінтеграцією держави і сепаратизмом регіональних лідерів, розмитістю відчуття елементарного соціального порядку. Багато навіть добре освічених людей погано розуміють, що бути багатою людиною в бідній країні соромно і аморально, що особисте благо невіддільне від блага Вітчизни;

- ціннісно-етичним і культурним вакуумом, що сприяє поширенню релігійно-культових ідеалів, містики, етнонаціонального егоїзму. І це притому, що в процесі демократичного оновлення особливу, а багато в чому і провідну роль покликані відіграти художньо-культурна, духовна, наукова еліти;

- песимізмом соціальних очікувань, розчаруванням народу щодо результатів реформ, втратою значною частиною населення віри в можливість виходу з кризи без цілісного і переконливого плану реформування країни [6].

Можна сказати, що політичні режими пострадянських країн ще не дійшли до стану тих демократій, що самозберігаються. Існує також небезпека віддалення демократичної консолідації. Не можна не помітити очевидного протиріччя, яке полягає в тому, що без консенсусу еліт неможливий демократичний розвиток. Разом з тим, консенсус еліт (хоча він і потрібен для ефективності та стабільності держави) погрожує зниженням міри реагування і відповідальності. З нашої точки зору, демократія може вижити, тільки якщо еліта неоднорідна. Чим вищий рівень інтегрованості еліти і, зрештою, чим вища ефективність і стабільність влади, тим нижчий рівень реагування на потреби населення.

1. Иноземцев В.А. Расколотая цивилизация. Наличествующие предпосылки и возможные последствия постэкономической революции. - М.: Академия-Наука, 1999. 2. Стонер-Уайс К. Переход к демократии и консолидация - роль элиты // На путях политической трансформации (политические партии и политические элиты постсоветского периода): Сб. науч. работ. - М., 1997. - 250 с. 3. Биро-Золтан С. Восточноевропейские элиты и переход к демократии // На путях политической трансформации: политические партии и политические элиты постсоветского периода: Сб. науч. работ. - М., 1997. - 250 с. 4. Украина в ХХI веке: вызовы для политической элиты // Зеркало недели. - 2003. - № 44. 5. Суспільна трансформація і державне управління: Політично-правові детерминанти. - К.: Видавн. дім Ін Юре, 2003. - 496 с. 6. Крюков О. Демократизація суспільства та розвиток еліти // Вісник НАДУ. - 2004. - № 4. - С. 470-475.